.....

[murrena]

Я тоже очень сопереживаю чеченцам. Их и так наполовину вырезали эти паскуды, сейчас ещё раз зачищать будут =( а "мировое сообщество" даже обеспокоенность не выражает...

[auna]

"Откроете еще раз рот и Вас вынесут из Рады и миллионы не защитят" - Парасюк в ВР http://infokava.com/video/15014-otkroet ... video.html

[RomUA]

Парасюк на своем месте...

Чеченцев жалко.

Ну и минутка политического юмора

Alexander Grushevsky Подслушал разговор двух торонтских бродяг:
- "What's wrong with him!?! Is he f@%ng stupid?!?"
Тоже обсуждают послание Путина федеральному собранию сразу понял я.

[Annoli]

Заработалась допоздна вчера и совсем выпала из стрима.
пуйло опять поднимает себе рейтинг (или что там у него?), убивая ну оооочень страшных жителей Чечни, или чеченцы умудрились собраться в кулак и ему противостоять (куда от правды деться, за наши деньги и оружие, наворованные в лугандоне)? Или пуйло выбивает руками чеченских убийц крымских военных, преданно ему служащих в Чечне?

[Mariia]

Інтелігенція у бліндажі
Стипендіат Фулбрайта, проектний менеджер Геннадій Корнєв жваво розповідає про свій досвід в армії
5 грудня 2014
Артем Чапай журналіст

“Я – тривожна натура”, - іронізує Геннадій Корнєв. Він називає себе "інтелігентом в окулярах" й чимось нагадує персонажів Вуді Аллена. Корнєв – стипендіат Фулбрайта, працював у компаніях Pocketbook і "Київстар". У нього двоє дітей: дівчинці 4 роки, хлопчикові півроку.

Корнєв пішов на фронт добровольцем через три місяці після народження молодшого. Розповідає про все без пафосу. Про "піджаків" із мікрохвильовками замість тактики, про солдатів-дітей, невинних алкоголіків, мишей-диверсантів, страх змій.

Проектний менеджер, стипендіат Фулбрайта

Під час "тієї" ще революції, у 2004 році, я вчився в КІМО (робить "козу" пальцями), все як треба. А давніше знав Сергія Лещенка. Якось зустрілися, Лещенко каже: "Це Притула". А я не знав, хто це. "Редактор "Української правди". – "О, класно. А можна я буду вас перекладати на англійську?" У мене тоді саме була теорія і практика перекладу.

На стипендію Фулбрайта я потрапив у 2008-му, з третьої спроби. Вони сказали: "Та йди вже, щоб тільки знову до нас не приходив". Навчався у Вашингтоні на юриста-патентознавця. Потім у "Покетбуку" очолював департамент контенту. А в "Київстарі" працював два роки менеджером проектів. Найпомітніший мій проект – "Магазин розумного контенту". Були й інші, але це моя улюблена "дитина". Це перший в Україні електронний книжковий проект, який окупився.

"Умреш – приб’ю!"

Мене чіпонув отой пост "Фенікса", Юрія Бірюкова: "Ви всі кричите, що потрібна ротація, а ротувати нема ким". Ну, і я думаю, щоб до нас ніхто не пхався, нам треба зробити, як Ізраїль - щоб усі, тупо всі відслужили. Причому не рік – не треба цього дебілізму. Два місяці відслужи на блокпості. Просто, щоб ти зрозумів. Якщо кожен у віці від 18-ти до 60-ти так відслужить – хер узагалі сюди хтось полізе.

Діти? Що, мало загинуло пацанів, у яких були діти? Чим я відмінніший? Тим, що живу на Печерську? Жінка моя взагалі з Макіївки. Ну, вона була не в захваті й вважала мене ідіотом, але вона ніколи не ниє.

Розумієш, донедавна було три типи "донецьких". Перший – "реальні пацани". Як Ахметов до минулого року. Другий тип "донецьких" – я їх називаю "януковичі". Пацани, які ніфіга не реальні пацани, але намагаються всім довести, що вони реальні пацани. Звідси всі ці дачі-фігачі, золоті унітази. Третій тип – донецькі, на яких тримається світ. Це "естети териконів". Люди, які пройшли і реальних пацанів, і януковичів, і при цьому не втратили людського обличчя. От така моя дружина. "Хочеш – їдь. Умреш – приб’ю!"

Все й пішло дуже швидко. "Оп-оп, я їду. Оп-оп, я в АТО". – "В якій АТО?"

"Нафіга нам піджак?"

Я приїхав у Миколаїв, хотів у легендарну 79-ту бригаду, "Фенікс".

Я ж закінчив військову кафедру – молодший лейтенант. Якби не це – мене взяли б у "Фенікс". А так кажуть: "Нафіга нам потрібен "піджак?" "Піджак" – це офіцер, який не служив. Я, карочє. Купили мікрохвильовку викладачу тактики, який півроку зачитував нам статут чогось-там. Оце й уся військова кафедра.

Хоча військовий фах – військовий переклад, я дуже любив. Часто був єдиний із групи на парі.

"Та й де ти бачив десантників в окулярах? Ну ладно, очкастих ще б узяли, - кажуть, - але "піджак" не потрібен. Рядовим ми б тебе взяли, але не можемо, бо українське законодавство забороняє брати офіцера рядовим".

Та й то я думаю – може, взяли би й офіцера рядовим. Були такі випадки. Але мені подивилися в очі: "Ти готовий померти?" А я ж хитро зроблений: прямо не скажу, що не готовий. Кажу: "Я готовий жити".

Вони: "Ну, ясно". А там люди готові померти. Є такий тип – воїни.

"Є інший дужжже класний варіант"

Слухай далі!

А в Миколаєві дуже круті військкоматівці. Проактивні. Ну, не потрапив я в 79-ку і слава Богу. Бо потрапиш ти в якісь Піски й будеш там командувати взводом, бо рядовим бути не можеш. Ну і куди мені командувати – очкаріку з мікрохвильовкою замість тактики?

У підсумку я кажу військкоматівцям: "Розподіляйте нас кудись". - "Харашо. Є 72-га бригада, тоже нормальний варіант". Але 72-га сказала: "Нафіга нам воєнний пєрєводчик, нам потрібен артилерист. Тут і так усі знають мову ворога".

Тоді військкоматівці й кажуть: "Ладно! Є ще один варіант – дужжже класний варіант! 19-й батальйон тероборони". Приїхали ми – і там зразу було зрозуміло, що нас візьмуть, ха-ха.

"Щас я тобі розкажу, яка була учєбка"

У військкоматі це був я і ще один хлопець, програміст. Його рідні досі не знають, що він в АТО.

Ми з програмістом познайомилися рано-вранці на вокзалі. Він єдиний сидів там по-воєнному струнко. Бо ж поїзд приїжджає дуже зручно – о п’ятій ранку. А військкомат відкривається о восьмій. От я три години й кантувався на вокзалі. Бачу – сидить чувак у берцах, але при цьому по погляду видно, що він іще явно ніде не був. Дуже інтелігентний. Я зразу зрозумів, що він теж у 79-ку. Підходжу: "Ти в "Фенікс?" - "Так" – "Ну давай разом".

Так разом ми три місяці й відслужили в 19-ці. Він безбашенний. Каже: "А ми ще толком і не повоювали. Можна на ротацію й не йти". - "Це ти дітей не маєш, тому так кажеш". - "Ну, так."

Отже, 30 серпня ми потрапили у військову частину, а вже 4 вересня - на бойові дії. Учєбка? Щас я тобі розкажу, яка була учєбка!

Словом, приїхали ми з програмістом у частину, і нам кажуть. "Ну, є позиція психолога – це для капітанів. А для лейтенантів – коректувальник і авіанавідник. Хто з вас буде коректувальником, а хто авіанавідником?" (сміється) Авіанавідником, кажуть, мажорніше. Ми з програмістом кинули на камінь-ножиці-папір – я виграв і став авіанавідником.

Що робить авіанавідник? Теоретично – це тєма з Афганістану, коли летить вертоліт, ти коректуєш йому з землі, як йому влучити по цілях або забрати поранених. По авіарації. "Курс 240, погода така-то, ваша ціль – танки в укритті, відпрацюєте – відхід вправо". Ну, це в теорії.

А на практиці – це просто запасний офіцер на випадок, якщо уб’ють командира взводу. Який із мене командир взводу? А який з мене авіанавідник? Давай із цього почнемо.

Я ж думав, нас хоч трохи повчать. Замкомбата: "Канєєєєшна! У вас буде два тижні навчання, потім тиждень бойового злагодження..."

По факту ми поїхали в зону АТО через два дні. Вранці прийшли до ЗКБ (заступника командира батальйону): "Ну шо, коли буде учьоба?" - "Яка, б**дь, учьоба! Завтра, с**и, п**ете в АТО!" - "Стоп, так ви ж казали..." - "Мало що я казав!" Коротше, все вони знали від початку. У них був недокомпект, от і вирішили доукомплектуватися.

"Ці люди – як діти"

Про армію і алкоголь – це жопа. Жопа постійна. Зараз я тобі розкажу.

Ми їхали три дні. Виїхали 2 вересня, а приїхали 4 вересня. З усього ешелону, тобто з усього батальйону, не бухало одне наше купе. Один спецназівець, один десантник, байкер, брат байкера, я і програміст.
Ешелон на фронт. Усі фото надані Геннадієм Корнєвим

Зараз усі обсирають армію, але чому ці люди так бухають?

Добровольці в батальйоні були в основному офіцерами – ну, крім байкера, він - сержант. Але це сержант, який вартує десятьох офіцерів.

Солдати ж – призовники. Мене от не призвали. А призивають кого? Це - Миколаїв, у нас були три типи людей. Оператори сємєчних пресів; маршруточники й водії; і комбайнери. Власне, ось ці комбайнери в посадках нас із тобою й захищають.

Ці люди – як діти. Ось ці комбайнери й оператори пресів... Так, особливо оператори пресів. Сідають біля вогнища: "Ой, розкажи нам ще щось про Сан-Франциско". Як діти - розкажи нам ще одну казочку. "І що, ти справді був у кварталі геїв? Ого, і шо там – настоящіє гомікі?" Діти... я ж кажу.

Бухають? Але ці солдати – герої. Так, бухають. Але що їм іще робити? Якщо людина каже: "Краще здохнути, ніж жити в такій країні, з такими п***сами". І це вони кажуть про президента, уряд, Генштаб, про всіх. Вони ненавидять Київ. Недолюблюють Захід, бо начебто західні батальйони ротували вчасно, а людей із Півдня невчасно, бо вони не "свої". Я не кажу, що це правда – я тобі їхні міфи розказую.

І от ти комбайнер чи оператор пресів. По-перше, вони бухають і на "гражданкє". Якщо в тебе безнадьога, ти працюєш, як віл, а отримуєш півтори штуки гривень – понятно, що ти забухаєш. А тут тебе відірвали від дружини, ніхто тобі мізки не чистить. Ти хочеш розслабитися. Тебе кожного дня можуть убити. На тебе всі забили, починаючи від командування твого батальйону і закінчуючи Міністерством оборони. Нам за весь час від держави видали тільки автомати і потім, після скандалу, броніки. Це окрема історія.

"План К"

Щоправда, боєприпасів дають неміряно. Згущонки-тушонки теж неміряно. З хавчиком проблем не було, а з рештою - величезні. У мене хоч ситуація, що можу поволати на Фейсбуці – й тоді волонтери "мутили" нам, що треба. І тепловізор, і дальноміри. Хіба що БТРа не було.

В усіх повільно "їде дах". Уяви собі, раз на тиждень тобі кажуть: наступного тижня ми тебе ротуємо.

Поки ми там стояли, сепарів три рази ротували. Спершу були "кадировці". Ці пуляють на кілометри вліво і вправо і їм пофіг, влучать вони в цивільних чи ні. Потім були російські військові. Ці стріляли точно. У нас п’ятеро загинуло, поки я служив, – по всіх чітко цілили російські військові. А потім їх ротували на оцих ростовських "волонтерів" – вони, дурні, пішки на нас поперли, наші їх поклали.

А нашим усе обіцяють ротацію, але відкладають. Дах у солдатів і їде. Й у тебе самого їде дах. Якщо в тебе підлеглі набухані, ти як офіцер ідеш по посадці й розумієш: якщо зараз попруть сепари, то єдине, що тебе врятує – це "План К".

Що таке "План К"? К - означає кукурудза. Коли був перший дощ і всі конкретно набухались, ми розробили план, як п’ятеро трєзвєнніков відійдуть у кукурудзу, протримають оборону, скільки зможуть, і потім звалять у сусідню бригаду.

Отак наша армія і тримається. Думаєш, російська армія не така? Я думаю, Russian army is overrated. Така ж клоака, тільки більша і з ядерною зброєю.

Але ці солдати, хоч і бухають, – це герої, що залишилися. Розумієш, у нас злиняло 60% батальйону. Ми взагалі перші півтора місяця були там нелегально. Згідно з паперами, ми були на якомусь там полігоні "Широкий Лан". Стандартна тема. А 60% написали рапорт: "Не хочемо служити в АТО". Здали зброю і звалили. Їх зараз **е прокуратура, звісно, але обов’язково напиши, що я їх абсолютно не засуджую. Люди мали повне право проголосувати ногами проти дебілів, які їх відправили зачищати Тельманове без броніків.

Нам видали броніки централізовано через декілька днів після того, як ми постояли під обстрілами. Мужики сказали: або ми прямо зараз зй**ємо звідси, або нам видають броніки. Навіть не так. Ми згортаємося, спочатку фігачимо штаб, а тоді йдемо на Миколаїв.

У нас був переломний момент, коли військових інженерів бездумно кинули за лінію фронту. У нашій сучасній армії є таке дебільне явище: ось у них у штабі на карті намальовано, що тут лінія фронту. А те, що по факту сепари давно пройшли на 15 кілометрів углиб нашої території, окопані, встановили міномети, нікого не гребе. І нас хотіли поставити саме на таку ділянку.

Ротний відмовився, а його ледь не відправили під трибунал. "Ладно, харашо". Його лякали тим, що військові інженери сидять на ваших позиціях, їдять ковбасу, а ви, боягузи, не хочете їхати. Він каже: "Ну там нем-м-ма військових інженерів, не може бути". - "Ні є, і завтра ми вам ще пришлемо". - "Ну, харашо". Завтра він їде на місце, по дорозі їх зустрічають. Дванадцять інженерів зникли безвісти.

Частина потім пробралась у штаб через хащі та посадки. Злі та стомлені. Але декілька так і зникли безвісти: чи вбиті, чи в полоні.

Фейсбук і Босх проти алкоголізму

Звичайно, алкоголізм робить багато горя. А хто солдатів проконтролює? Всі офіцери так само бухають. Як контролювати алкоголізм? Та треба дбати про людей! У нас не було, наприклад, психолога.

Мене рятував Фейсбук і Босх. Мені часом кричать уже: "Ей, очкарик! Іди сюди, забухай з нами!" А я сиджу і строчу у Фейсбук. Це така терапія. О, вже п’ять лайків, о, уже сто лайків. Може, тому я й не спився.

Я взагалі мнітєльний. У мене навіть галюцинації були. Якось сидимо на посту, бачу – стоять три російських десантники й хитаються. Ніби танцюють. І от годину стою – і годину вони хитаються. Мені товариш каже: "Гєна, тебе глючить! Нама там десантників. Це дерева". І я розумію, що не будуть три десантники годину танцювати, якщо вони тільки не з кордебалету Борі Моісєєва. А мозок все одно дає сигнали, що це російські десантники.
Місце дозору. Світанок

Про таких мнітєльних мені потім товариш історію розповів. Був у нього під Мар’їнкою один мнітєльний. Уночі чує скрегіт, і по рації: "Ай, заряджають!" - "Заспокойся, це сепари залізо на металобрухт п**дять". - "Ні, заряджають!" - "От побачиш, і завтра будуть заряджати, і післязавтра". Отаке десь у мене ставлення до того, що відбувається. Донбас хочуть здати на металобрухт. Усе, що могло б годувати мільйони людей, здають на брухт, не думаючи про майбутнє. І наше діло – не дозволити цього.

Я оце постійно жартую. Це така захисна реакція. От коли вже не жартується, тоді "їде дах". Потрібна терапія.

Дуже люблю цей фільм, знаєш, – "Залягти на дно у Брюгге". Пам’ятаєш, вони там картини Босха роздивляються? Я скачав собі "Сад земних насолод" в офігенній якості.
Картина Босха "Сад земних насолод"

Сидиш у бліндажі під обстрілом і роздивляєшся, скільки там вершників. Критику качав з http://www.jstor.org. (сміється) Йде обстріл, а ти психуєш, що скачування PDF обірвалось.

Ми з жінкою хочемо в Брюгге з’їздити разом із дітьми, коли це все закінчиться, але їй після десяти відкритих шенгенів Бельгія відмовила у візі. Може, тому що вона з Макіївки.

"Тут немає змії"

В армії нема поняття "холодно". Є "свіжо", "дуже свіжо" і "піпєц як свіжо".

Мені гріх скаржитися. "Київстар" регулярно відправляв мені все, що треба. І я спав у бліндажі, так склалося. Туди ж поклали картоплю, цибулю – бо це був найближчий бліндаж до кухні. Цибуля відганяє комах, спати легше.

А більшість спала в посадці в дешевих туристичних наметах. У літніх наметах. Один матрац під себе, вкриваєшся кількома ковдрами, а щоб було тепліше, згори ще одним матрацом.
Літні намети взимку

А ще – миші. Вони скрізь. Є дві стратегії. У програміста була стратегія: він усіх валив мишоловками. Я вирішив, що треба навпаки: хай найсильніші миші відіжмуть район, вириють уже за раз усе, що їм треба – й більше мене не будуть турбувати.

Так і сталося. Найсильніші миші віджали район, тримали його й інших мишей не пускали. Трохи собі лазили. Якщо вже сильно нагліли, то я ганяв їх штик-ножем.

Бо коли миша над тобою просто бігає, то над тобою сиплеться. А якщо вона риє нірку, то на тебе може отака брила землі впасти. Я часто спав у касці. А то спиш - і на тебе БУДУХ! Ти спросоння: "А-а-а, нападають!"

Миші – таке. Я боюся змій. Коли ліз у бліндаж, завжди казав собі: "Тут немає змії". І так в усьому. Якось я був на дальньому дозорі: це ти сидиш із напарником поперед усіх і не стріляєш, а тільки по рації повідомляєш про пересування та кількість. І от почався бій, прийшли наші підрозділи – одні по одних фігачать, і сепари підстрілюють. Мене не видно ні тим, ні іншим.

Отут я і всрався. Кулі літають в усі боки, а ти сидиш на тому дальньому і повторюєш, як мантру: "Тут немає змії, тут немає змії, тут немає змії... Я не загину, не потраплю в полон, я повернуся живий". І повернувся.

"Місцеві різні бувають"

Місцеві? Все сильно змінилося ближче до зими. До нас приїжджає мужик на старенькому "жигульонку". І тут стою я, в окулярах. По мені не скажеш, що я бойовик "Правого сектора". Хоча насправді бойовики "Правого сектора" часто саме такі (сміється). Але ж для місцевого – я не його демон. І каже мені: "У мене "ополченці" хотіли взяти дві тисячі гривень". Бо ж якщо ти виїжджаєш за межі "ДНР", то ти зрадник і маєш платити податок.

Місцеві різні бувають. Наприклад, у селі поряд не любили військових, бо в них половина жителів - сепари. Тому що це Тельманівський район. А далі, буквально за 5 кілометрів, – інше село, це вже Волноваський район. То там ти приїжджаєш і місцеві тобі кричать: "Слава Україні", бо сприймають як захисників, а не "карателів".

Ну, і ми здружилися. Зі згущонкою й тушонкою у нас проблем не було. Тому частину віддавали місцевим. Інколи кажуть, воєнні жирують, але ж це наша безпека. Якщо ти привіз і дав дитині тушонку, то малоймовірно, що її батьки вночі розстріляють тебе з міномета.
Роздача продуктів дітям

А то з одного села нас розстрілювали прямо. І що ти зробиш? Він дістав із погреба міномет і шмальнув по тобі, а ти не можеш у відповідь шмальнути, бо ж ти - армія, а не бойовик. Ти не шмаляєш по цивільних. І місцеві опініон-лідери – продавщиці у магазині, вчительки, трактористи – переважно знають, що українська армія намагається по цивільних не шмаляти.

Знову ж таки, і українська армія є різна. Місцеві розповідали дуже неприємні історії про те, як перед нами поводилася Нацгвардія й наші ж армійці. Але в миколаївському батальйоні зовсім інші люди, треба розуміти психотип. Це комбайнер. Він собі тихо нап’ється, ну, максимум піде в поле покричить, як він ненавидить Порошенка і свого комбата.

"Когнітивний дисонанс"

Взагалі миколаївці тут цікаві. З одного боку, всі україномовні, а з іншого - всі розмовляють і російською. Багато хто по дефолту спілкувався українською, але належав до обох культур. Маршруточник їде і слухає Мішу Шуфутінського. Моя мама з Миколаївської області, й мені було цікаво послужити саме з такими людьми. З івано-франківцями, скажімо, все зрозуміліше.

Дніпропетровськ – теж цікаві люди. Ось такі миколаївські чи дніпропетровські солдати створюють когнітивний дисонанс у місцевих, які чекають на "хунту", "карателів" і "правосєків". А тут до них приїжджає хлопець, який їде по селу й у своїй "таблетці" слухає Мішу Шуфутінського.

"Таблетка" - це радянський міні-бус, санітарна машина. Їх дуже всі люблять, бо вони найвитриваліші. У нас же не було справжньої бронетехніки. Тільки бронемаршрутка з армованої фанери, як ми казали, і "бронетаблетка" "Антилопа Гну". Причому вона реально фартова. Коли обстрілювали інженерів – куля пройшла наскрізь усю машину, але не зачепила ні водія, ні пасажирів.
"Бронетаблетка" "Антилопа Гну"

Так от. Їде миколаївський по донецькому селу і слухає у своїй "бронетаблетці" Мішу Шуфутінського – от у місцевих і когнітивний дисонанс? Яка між нами різниця? І яка це нафіг "хунта"?

Знову проектний менеджер – тепер в армії

Я й зараз служу. Звичайно, я ж мобілізований, куди я дінусь? Просто тепер я служу з дев’ятої до шостої під Києвом. Я не можу розповідати, де саме служу. Скажемо так, я - проектний менеджер армії.

Це значно цікавіше, ніж стерегти посадку. Бо давай по-чесному: що ми робили ці три місяці під Тельмановим? Ми стерегли посадку. Але кажу тобі, саме ці комбайнери, які стережуть посадки по всьому периметру, виграють війну. Це вони, ну нехай і п’ють, нас із тобою захищають.

Я продовжую служити. Зараз це більш інтелектуальна робота. Зараз це проектний менеджмент, а не "посадковий" менеджмент. Але я вважаю, що це – правильний шлях. Спочатку треба відслужити з усіма, бо як ти можеш "менеджити" проекти для людей, про яких ти нічого не знаєш?
http://www.theinsider.ua/lifestyle/inte ... blindazhi/

[Natasha]

В киевском госпитале я пробыл 2 дня, а потом договорился с врачом, что могу в гипсе находиться дома. Он выписал справку, о том, что я должен проходить реабилитацию 60 дней. Но на следующее утро я поехал с волонтерами обратно на фронт. Уехал в 5 утра, так, чтоб жена не услышала. Наш командир мне запрещал возвращаться. Я просился, но он сказал, что на костылях - ни в коем случае. Когда я приехал, он сказал, что я гад, все продумал и сделал по-своему. Тем не менее, я продолжил командовать взводом.
Однажды был случай: ездили в город купить сигарет, ребята зашли в магазин, а я стоял возле машины и ко мне подошла женщина с девочкой в коляске. Девочка - маленькая такая двухлетняя симпатяжка. Зовут Настенькой. А женщина на меня посмотрела и спросила: "а у вас покушать чего-нибудь нет?" Я сначала не понял, подумал, может алкашка какая-то. Я ей сказал, что в магазине продукты продают. А она говорит: "Понимаете, денег нет. Нам здесь не всегда все выдают и далеко не всегда можно снять деньги". Я тогда помог им скупиться немного. Она меня поблагодарила, а потом посмотрела на нас и сказала: "Ребята, вы хоть нас не бросите?". Вот эта фраза меня очень сильно тронула. Я ей сказал, чтоб успокоилась, что мы рядышком, и никто отступать не собирается, и что их мы не оставим. Это мне говорил человек в городе, в котором ватник один на другом. Может, она и сама когда-то иначе думала, но что-то поменялось. Вообще ходишь по городу - некоторые люди отводят глаза, либо стыдно, либо наоборот не хотят нас видеть "фашистов". А некоторые подходят, общаются.
Когда Дебальцево начали обстреливать, я сразу вспомнил этот разговор и даже не знаю, что теперь там с ними. Я не смог бы уехать и бросить этих людей и своих ребят. Не по-мужски это как-то. Это все равно, Источник: http://censor.net.ua/r314912что уйти из драки. Если уже влез, то до конца.
Когда вернулся, обратил внимание, как дети меняются. Если по Катюшке, которой 2 годика, не так заметно, то по младшенькой очень разница видна. Зашел - и с порога увидел новое лицо. Ее улыбки, глазки светящиеся ввели в состояние какой-то мягкой эйфории, что я дома. Ну, естественно, лег на диван, Катюха весь вечер по мне скакала, кувыркалась - папа приехал. Она когда меня увидела, настолько разволновалась, что я даже испугался. Ее аж трусило немного. Я подумал: "вот это да, всего месяц не был дома". Мне бы конечно хотелось домой.
Нам дети из 40-й школы киевской помогали, письма писали. Там есть один мальчик такой интересный, Дима, в 5 классе учится. Я его письмо когда открыл, там лежало по гривне, по две, всего - гривен 20. Видно, что тайком как-то малыш насобирал и от всех отправил это письмо. Меня оно так зацепило. Я потом с волонтерами передал ему от себя видеообращение, чтоб он понимал, что его письмо дошло к нам. А волонтеры сказали, что после того, как он его посмотрел, стал хорошо учиться и всем рассказывал, что к нему приедет настоящий боевой офицер. Будучи здесь, я в эту школу съездил и ему балаклаву свою подарил, но находиться рядом с этими детьми - невозможно. Очень сильно пробирает, когда они тебе говорят "возвращайтесь живым".
http://censor.net.ua/resonance/314912/k ... oih_rebyat

[Mariia]

Щось схоже на правду
Уголь от сепаратистов: принуждение к закупкам
http://www.theinsider.ua/business/54820d7c05e73/

Я ще після відео з Сімферополя, коли виключили світло і не працювали світлофори, поміняла свою думку про те, щоб у Києві відключали світло.
А виявляється не дарма

Юрий Романенко
2 ч. ·

В последние дни четко видно, как россияне погнали по соцсетям и форумам темы раскачку. Основные топики:

1. У нас отключают свет на 5-10 жрать нечего.
2. Киев жирует.
3. Нас предали.
Очень хорошо виден технологический подход. Заходит человек начинает ныть, потом заходит другой якобы из Киева начинает говорить, а у нас тут дажкузи, икра. Качают на февраль-март.

Щось я сьогодні добра, нехай горить... А може це того, що замість чотирьох раз в перший день, останні два дні відключають лише двічі на день? Прорвемось...

Хоч історію вивчемо
Как тавроскифы Корсунь цивилизовали
http://dolboeb.livejournal.com/2731990.html

[RomUA]

С Днем Украинской Армии!
Хлопцам хорошо насыпать и всем вернуться домой побыстрее!

[Annoli]

О! А в нас є таке гарне свято? Буду цінувати! Треба знайти когось, хто там служив і привітати.

[Annoli]

Тихо так сама з собою
Учора разом із Галкою перетирали події в Чечні. Колективно дійшли висновку: в Чечні постріляли, аби трупи з Донбасу завезти начебто з Чечні.
Аллах акбар! Служіть, росіяне, падлюці, служіть. Обдуреним жити добре, завжди можна дурником прикинутися, від відповідальності закосити під привідом, що ж обдурений був.

[Annoli]

Абсолютно хвора нація. В них тепер Крим в усьому винний!!!! Це вже ні на яку голову не налазить!!!

Пропутинский интернет-ресурс: Крым обрек всю Россию на тяжелейший кризис и изоляцию

http://glavnoe.ua/news/n203372

[Natasha]

Ліберія – це означає свобода

Коли народ розділяється на тих, кого не чують, і тих, хто не хоче чути, розквітають диковинні квіти еволюції. Вогненні. Є в Мікронезії біля коралового рифу Темвен чудо світу – кілька десятків штучних островів Нан-Мадол з палацами і фортецями, збудованими у 13 – 14 сторіччях,. По вулицях між ними плавають човни, як у Венеції. Вожді, які задумали і реалізували Мікронезійську Венецію, назвали себе Сауделерами. На острові змінилося 16 поколінь Сауделерів. Кожен наступний був жорстокіший і кривавіший від свого попередника. Сауделер VІІ став першим людожером – для нього відгодовували товстунів. Його дружина полюбляла смажену людську печінку. Всі без виключення правителі були дуже жорстокими, всі вимагали будувати для них нові острови і палаци, обкладали підданих все більшими податями, забороняли їсти все нові й нові продукти – рибу, фрукти, овочі. Тиранія була нелюдська. Але поклало їй край не повстання підданих, а напад воїнів з острова Косрае близько 1500 року. Там прознали, що піддані Сауделера ненавидять своїх правителів і будуть раді іншому вождю. Триста тридцять воїнів висадилися на штучних островах – ніби як гості, щоб помилуватися місцевими чудесами, та й перебили правителів разом з охороною. Тиранії настав кінець.

Колумб відкрив не тільки Новий Світ, а й людиноподібних дикунів. Бог через довірених осіб залишив людям усні і письмові відповіді на всі запитання, а ось щодо людиноподібних інструкцій не залишив. Кілька століть церква ламала голову над проблемою, чи є душа у дикунів. Відсутність душі дозволяла не заморочуватися турботами про їхнє тіло. Коли дійшли висновку, що душа таки є, тіл залишилося мало. Спохватилися, доставили в Новий світ ще й чорношкірих і навчили різнокольорових дикунів віддавати рабську душу білому Богові.

Раб, щоб звільнитися, повинен повстати проти рабства, але історія не знає таких успішних повстань. Навіть, Громадянська війна в США за звільнення негрів велася між білими Півдня і білими Півночі. Навіть, за звільнення Донбасу воюють українські „карателі” з російськими окупантами. (Можливо, колись цю війну назвуть, наприклад, війною між Чорним і Блакитним паливом.)

У грудні 1816 року людинолюбці США створили Африканське колонізаційне товариство (АКТ), метою якого було повернення негрів на їхню прабатьківщину. Ідея витала в повітрі. Расисти вважали, що чорношкірих неможливо цивілізувати, бо й розумом обділені, і до злочинів схильні, і засмічують своїми неповноцінними генами високоякісні європейські гени. Гуманісти теж не мовчали: біла людина мусить спокутувати свою вину перед вивезеними з Африки чорношкірими невільниками.
АКТ накупило на 50 доларів різних потрібних у господарстві товарів і у 1819 році виміняло на них у вождів місцевих племен 13 тис. кв. км. землі західного побережжя Африки. Щоб допомогти неграм повернутися на батьківщину, конгрес США виділив 100 тис. дол. Пожертви від різних штатів дали ще 150 тис. дол. Близько 13 тис. американських негрів повернулися в Африку на приготовлену для них батьківщину. 26 червня 1847 року була проголошена незалежна Республіка Ліберія. Прапор Республіки повторив прапор США, червоно-білі смуги і одна біла зірка на синьому тлі. Конституція Республіки повторила Конституцію США. Демократія стала основою державного устрою. Партії республіканців і демократів утворили двопартійну політичну систему.

Американоліберійські демократи швидко навчилися вести переможні війни з озброєними списами і стрілами племенами. Продані в рабство чорношкірі співвітчизники склали первинний капітал для чорношкірих рабовласників. А далі раби з туземців, яких називали „звірами”, почали працювати на плантаціях і рудниках своїх володарів. „Звірів” не треба було вчити ремеслам, грамоті, долучати до християнства, вчити гігієні, лікувати. Американоліберієць виявився жорстокішим за білого рабовласника, 2,5 % англомовного населення Ліберії поневолили племена на своїй території, а ліберійська демократія виродилася в диктатуру.
Коли народ розділяється на більшість, яку не чують, і меншість, яка не хоче чути, розквітають вогненні квіти воєнних переворотів і громадянських війн. Вони перетворили Ліберію в одну з найвідсталіших і найбідніших країн Африки.

Скільки років треба водити народ пустелею, щоб він позбавився рабської психології? Якщо не відриватися від дивану, то Моїсей водитиме свій народ лише в інеті, а Сауделери десь у сьомому поколінні побажають на обід печеню зі спеціально відгодованих підданих. Не допоможе ні найкраща Конституція, ні політична двопартійність, хіба що з Мікронезії на човнах прибуде рятувальна експедиція, коли там прознають, що місцеве населення не любить своїх правителів.

В Україну така експедиція вже прибула. Погляньмо ж, хто прибув. Прибуття регулярних частин армії Російської Федерації вже ні в кого не викликає сумнівів, крім їхнього Головнокомандувача. Але ж подивімося на „ополченців”, які їдуть зі всіх кінців колишнього СРСР. Послухайте білоруса Серьогу (позивний „Наїзник”):
„Я скажу, хто туди їхав. Їхали ті, хто не знайшов себе в житті тут. Кому нічого не світить, крім спитися на місцевому заводі, одружитися з негарною бабою і плодити дітей, яким уготована така ж доля. Хто не може вирватися з провінції, де все завмерло так, як це було 20 років тому. З тих білорусів, яких я там зустрічав, немає жодного мінчанина. Тому що в них інший менталітет, вони інакше дивляться на життя, в них інші можливості. Я точно знаю, що мінчани були на тому боці, в укрів. Але там були націоналісти, з тих, які в 90-ті по Мінську з біло-червоно-білими прапорами марширували. Серйозні хлопці, так. А ті, хто їхав, як я – з провінції – вони ніколи не мали відношення до політики. Їхали воювати тому, що нам пояснили: там буде нова країна, і життя в ній можна буде почати спочатку. Стати кимсь. Казали, що коли все закінчиться, тим, хто захоче залишитися, дадуть будинок, землю. Що ми там героями будемо, як усі, хто бився за незалежність. Звичайно, гроші теж обіцяли, але не золоті гори. Тобто їхали ми не за грошима, їхали за можливістю змінити свою долю...
Я повернуся. Але, мабуть, на весну. Однак взимку ніхто воювати не буде. Я повернуся, тому що я не доробив свою справу.” http://uainfo.org/blognews/440145-zache ... nbass.html

Ідея побудови Ліберії на Донбасі знаходить прихильників серед рабів. Яку державу вони здатні збудувати?

2 грудня відзначався міжнародний день боротьби з рабством. У світі 35 мільйонів 800 тисяч рабів, з них 32 тисячі рабів у Ліберії (0,7456 % від усього населення), 1 мільйон рабів у Росії (0,7315 % від усього населення), 110 тисяч рабів в Україні (0,2476 % від усього населення). http://www.globalslaveryindex.org/findings
© Петрович [05.12.2014]

[Natasha]

А между тем на Гаити

Участники массовых акций протеста в столице Гаити Порт-о-Пренсе, требующие отставки президента и премьер-министра, призвали на помощь российского лидера Владимира Путина

Демонстранты обвиняют США в поддержке нынешних властей Гаити

Некоторые участники акции протеста дуржали в руках портреты российского президента, который, по их мнению, может защитить жителей Гаити в сложившейся ситуации.

"Владимр Путин, пожалуйста, помоги нам!" - написано на плакатах

[Ирина]

А между тем на Гаити ...
"Владимр Путин, пожалуйста, помоги нам!" - написано на плакатах

Вони теж росiйською розмовляють?

[Annoli]

Ні, але вони - частка ведикого руського світу