.....

[Галка]

35 незабываемых фото Евромайдана
http://nashkiev.ua/zhurnal/interesnye-m ... ydana.html

[auna]

21 ноября - празднование Собора Архистратига Божия Михаила и прочих Небесных Сил бесплотных.
Символично.

[Галка]

[Галка]

Андрій Хливнюк і Джамала – Злива https://www.youtube.com/watch?v=AhKDfC_bibk

Сильно

[Natasha]

Вече в честь годовщины начала Евромайдана
http://www.youtube.com/watch?feature=pl ... 6DHsVMEzj8

[Natasha]

Сьогодні, 22 листопада, ми вшановуємо пам'ять жертв Голодомору 1932-33 років. Як ця трагедія врізалася в гени українців, докорінним чином змінивши всі соціокультурні підвалини суспільства? Пияцтво, доноси, підлабузництво, крадіжки на роботі, неповага до власності – це наслідки терору, який радянська влада чинила у ході колективізації і трагедії 1932-33 років, переконує кандидат історичних наук Олеся Стасюк.

В інтерв᾿ю Цензор.НЕТ етнолог розповіла про підлі методи радянської агітації в українському селі 1930-х років і страшний механізм Голодомору, кардинальні злами, які відбулися у свідомості українського селянина, і чому НКВС цілком не вдалося викорінити традиційну культуру; чому по Донбасу маховик репресій пройшовся кілька разів і як сьогоднішні дії терористів нагадують розправи радянських активістів у 1930-х.

Цьогоріч вперше за 5 останніх років День пам᾿яті жертв Голодоморів буде вшановано на державному рівні. Вперше влада і громадськість спільно вшановуватимуть пам'ять знищених українців. Війна і небезпека терактів змусила лише відмовитися від спільної ходи пам᾿яті, однак закликає з подвійною увагою замислитися над гаслом "Голодом вбивали нашу свободу. Не підкорені у '33-му - непереможні сьогодні! ". Воно закликає згадати десятки тисяч українських селян, які чинили масовий та збройний опір колективізації, та кілька поколінь українців, які, незважаючи на всі заборони, зуміли передати рідні традиції у спадок.
- Пані Олесю, таке гасло оргкомітет з підготовки Дня пам᾿яті обрав, щоб дати українцям чіткий сигнал: їхні предки не терпіли мовчки терор?
- Саме так. Починаючи з 1928 року, коли вводилася продрозкладка, люди опиралися їй активно. Вже у 1930 році опір був збройним. Наразі зафіксовано близько чотирьох тисяч повстань. Італійський дослідник Андреа Ґраціозі підрахував, що в цих повстаннях було задіяно близько 40 тисяч українських селян. Він вважає, що це був перший селянський національний та соціальний визвольний рух у ХХ столітті, однак він не дійшов до свого логічного завершення, тому що за період Голодомору 1932-1933 років людей зламали фізично та морально, тож вони більше не могли чинити опір.
- Чи можна говорити, що саме масовий спротив людей був приводом для Голодомору?
- Масовий спротив у 1928-30 роках призвів до посилення репресій. Секретар Дніпропетровського обкому КП(б) У Мендель Хатаєвич навіть говорив, що чим більший буде тиск держави, тим ефективніше можна буде керувати людьми. Тож протягом 1929-31 років радянська влада агітувала за вступ до колгоспів жорсткими методами, при цьому селян поділили на три категорії: куркулі, середняки і бідняцьке населення. Зіштовхнули їх між собою.
- Кого називали куркулями? Наскільки чисельною була ця верства?
- Зрозуміло, що під це тавро підпадали, в першу чергу, ті, хто мав більше худоби та наділів землі. А в наступні хвилі під репресії міг потрапити кожен. Куркулями могли назвати навіть бідняцьку сім'ю, яка мала лише одну корову, але дуже опиралася колективізації. Часом активісти, які проводили колективізацію, могли приписати певну родину до куркульської заради особистої помсти.
- Самі активісти не боялися потрапити під цю категорію?
- Люди, що хотіли вислужитися перед владою, зазвичай були ледарями та безземельними селянами. В наш час ми назвали б їх тітушками. Агітуючи селян, вони отримували за це дармові гроші або могли й самі забрати майно. Таких активістів було кілька осіб на село. Зазвичай керували ними уповноважені НКВС з районів. Документи свідчать, що часто це були росіяни, які навіть не розуміли української мови.
Наведу цікавий приклад, який зафіксований в архівних документах: у колгосп "Червоний сівач" прислали голову Михайла Сєрікова, що керував посівною кампанією. Він приїхав на поле, бачить, чоловіки просто стоять. Питає їх: "Почему не работаете?". "Так ярма немає", - відповідають. "Сейте сегодня пшено, ярмо сеем завтра". - Яким чином відбувалася агітація?
- Вона була страшною. Активістів називали чорношкірниками, комнезамами, 25-тисячниками. Вони ходили групами по 7-8 осіб. І спогади очевидців, і архівні документи підтверджують, що під час так званої агітації на столі лежав пістолет. Під таким тиском агітували доти, доки селяни не погоджувалися йти до колгоспу. Цікавою є роль жінок. Часто жінки, боячись за своїх чоловіків, просили їх не опиратися колективізації. Натомість самі виходили на протести - так звані "бабські бунти". Вони керувалися звичаями громади, а відповідно до них, чоловік ніс відповідальність за всю родину, а жінка ні. Тому вони вважали, що боятися їм нічого. Коли ж жіночі виступи також почали придушувати, вони зрозуміли, що відповідають перед владою всі, у тому числі діти. Після колективізації та Голодомору діти почали нести відповідальність за своїх батьків - несли тавро куркулів. Вони могли уникнути цього, тільки зрікшись своїх батьків письмово через газету.
У 1933 РОЦІ БУВ ПЛАН ЗАГОТІВЛІ КОТІВ ТА СОБАК
- Чи можна розрізнити бунти на захист свого майна і проти вступу до колгоспів?
- Якщо у родини забирали худобу, реманент, землю, майно, то вона лишалася з нічим. Тому просто змушена були йти в колгосп. Проти такого примусу й протестували. Навіть заарештовували людей за відмову вступати до колгоспу. Спочатку був активний опір, потім пасивний - люди переховували зерно. Після відомої статті Сталіна "Головокружіння від успіхів" від 2 березня 1930 року, селяни всерйоз подумали, що всі злочини активістів - це перегини на місцях. Вони самі почали забирати свій реманент і худобу. Після того, коли вони зрозуміли, що все одно майно відберуть назад, а їх змушуватимуть і далі працювати за порожні трудодні - опір відновився в новому вигляді: вони масово різали худобу, птицю, часом нищили своє ж майно, щоб воно не дісталося владі. Кажуть, що в 1932 і 1933 роках багато врожаю лишилося на полях. У 1933 році було просто нікому збирати, а в 1932-му селяни прямо питали: "Нащо його збирати, якщо все одно прийдуть і відберуть?". Також страйкували: не виходили на роботу або виходили, але відмовлялися працювати. У відповідь людей залякували. Задля показовості могли зі школи направити цілий клас для обшуку подвір'я. Цю процедуру проводили урочисто, з оркестром. Зафіксовано чимало випадків відвертих знущань: могли жінку роздягнути, старому чоловіку прив'язати до бороди палицю чи змусити танцювати. Могли покласти людину і стрибати на живіт. Були випадки, коли активісти тягнули людей до церкви і змушували на Євангелії присягатися у тому, що вони вступають до колгоспів. Можна провести паралель із сьогоднішніми діями терористів на сході.
Такий фізичний і моральний терор призводив до того, що люди стали дуже пасивними - були згодні на все, тільки б їх не чіпали. Починаючи з 1933 року, сільські комори лишали без охорони. Якщо раніше люди ще намагалися красти зерно, яке фактично і було їхнім, то після Голодомору - ні.
- Ці знущання були дозволені директивою згори чи були ініціативою на місцях?
- Система заохочувала такі дії, активістів за знущання над людьми не карали. А представники найнижчих верств села отримували задоволення від того, що тепер ставали всевладними.
- До агітаційних загонів спеціально відбирали найнижчі верстви села?
- Навряд. Коли закликали йти розоряти своїх односельців, на це погоджувалися саме покидьки суспільства. Морально здорова людина, господар, який працював на своїй землі, мав повагу до чужої праці. На початках, у 1930-32 роках, односельці навіть допомагали розкуркуленим - складалися докупи і викуповували своїм сусідам їхні ж речі. Матері наказували своїм дітям, щоб у жодному разі не купували ці речі для себе, бо це людське горе.
А от безземельний ледар чи п'яниця вбачав у роботі на НКВС шанс. Думали приблизно так: "Вони раніше називали мене жалюгідним, тепер ось я хто!". Або: "Я колись у них курку вкрав, вони мене покарали.- Є чимало спогадів про те, що крім вилучення їжі активісти займалися банальним грабунком, забираючи красиві й дорогі речі. З якої причини влада давала добро на такі дії?
- Це механізм Голодомору - забрати не лише хліб, але й будь-які можливості прогодувати себе. Закон про боротьбу зі спекуляцією передбачав ув'язнення в таборах від 10 до 15 років для тих селяни, які для того, щоб вижити, обмінювали свої речі на продукти. Вишиті сорочки, рушники чи подушки коштували дорого. Люди могли їх обміняти на їжу в містах. Щоб перешкодити цьому, дорогі речі вилучали. Часом забрані речі селян змушували викуповувати назад, і таким чином, витрушували останні гроші.Інший метод - перекрити шлях українських селян в інші республіки. Наступний крок - директива Сталіна й Молотова від 22 січня 1933 року, яка забороняла виїзд селян в інші райони. А закони від 13 вересня 1932-го і 7 березня 1933-го років повертали селян до кріпосного права, забороняючи виїжджати за межі свого села. Практично щомісяця видавалися нові закони, щоб унеможливити будь-які пошуки хліба. Навіть коли люди почали вживати м'ясо собак і котів, 28 грудня 1933 року заступник наркома зовнішньої торгівлі СРСР Моісей Фрункін вимагав від наркома внутрторгу УСРР Кампеля виконання плану заготівель котів і собак. Та вже за півроку рекомендували зменшити обсяги заготівель собак і котів, мотивуючи це катастрофічним розплідненням щурів.
НА ДОНБАС ВЖЕ ПІСЛЯ 1933-ГО ЩОРОКУ ЗАВОЗИЛИСЯ ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ РОСІЯН
- Чи можна виокремити регіональні особливості опору, зокрема на територіях сучасних Луганської та Донецької областей?
- По Донбасу каток репресій 30-х років пройшовся кілька разів. І по селах, і по містечках. Після 1917 року 90% Донбасу становили промислові міста й містечка, в яких влада намагалися створити радянську спільноту. На першому етапі Голодомору на Донбас, рятуючись від колгоспів, тікали люди з інших регіонів України. В результаті вихідці з аграрного середовища ставали робітниками, однак не мали чіткої самоідентифікації. Після однієї хвилі репресій на Донбас їхала нова хвиля переселенців, яких потім також ламали. Потім вони також підпадали під чергову хвилю репресій. Єдиним порятунком було працювати на шахті, за що отримували тарілку баланди. На їхнє місце завозили людей з Росії та Білорусі групами по 20-25 тисяч .Фото: ЦДКФФА України імені Г. Пшеничного
- Які ще регіони були заселені вихідцями з Росії та Білорусі?
- В Одеську область переселено 6,5 тис. сімей, в Дніпропетровську - 6,5 тис., у Донецьку - 3,5 тис., Харківську - 4,5 тис. За 1933 рік українські села були заселені 21 тисячею людей з інших республік СРСР. Та на Донбас вже після 1933-го щороку завозилися десятки тисяч росіян. Історики вважають це свідомим кроком влади в політиці етноциду.
Після Другої світової війни Донбас приймав новий тип переселенців - в'язнів. Нащадки політичних в'язнів - це наукова еліта Донбасу, що сформувала той український стержень, який ми маємо тепер. Та кримінальних переселенців було значно більше. Наслідки цього ми також бачимо сьогодні.
Після війни шахтар отримував зарплату в чотири рази більшу, ніж викладач вузу. На Донбасі радянська влада проводила експеримент - виховувала людей, що не мали ідентичності. Забезпечували фінансово та відривали від етнічного коріння, виховували відчуття значущості. Чимало людей на Донбасі ностальгували за радянським часами, бо всі 23 роки українська влада не надавала їм такого унікального значення.- Чи збереглися свідчення, як жилося переселенцям на новому місці?
- Коли вимирало ціле село, на в'їзді вішали чорний прапор - це означало, що вхід туди був заборонений. Чому? Та тому що мерців було нікому ховати. Стіни хат і все у селі було просто таки просякнуте трупним запахом. Села зачищали спеціально набрані працівники: закопували в одну велику могилу людей, білили хати, прибирали вулиці. Переселенців заселяли у такі "відновлені" села. Звісно, люди знали, що приїхали на місце померлих. Тим більше, у хатах стояв неймовірний сморід, біли не біли, нічого з ним не поробиш. Багато хто тікав, та їх від кордону завертали назад.
- Наскільки глибокими були соціокультурні зміни українського селянства внаслідок Голодомору?
- У першу чергу, це настрій утриманства і самоїдства. Люди вважали колгосп творінням диявола, а Голодомор - карою. Звинувачували себе у всіх бідах за те, що чинили такий спротив і не вступили до колгоспі відразу. Бачимо відголоски такого стану і в наш час - скільки людей сьогодні кажуть: "Якби не Євромайдан, то не було б і війни на сході"?
Інше - це покірність перед начальством, підлабузництво. Так звана народна люстрація, яка відбувається сьогодні, - це своєрідний злам назад. Люди вже не трясуться перед керівництвом лише тому, що воно у костюмі та з портфелем. 23 роки нам нав'язували міф про те, що українці покірні гречкосії, хоча насправді все навпаки.
До Голодомору в селі крадіжок як таких не було. Якщо, наприклад, хтось крав ковбасу на ярмарку, то людину виставляли на громадський осуд - могли з кільцями ковбаси провести по всьому селу, часом камінням кинути. Такі випадки були поодинокі. До 1930-х років хати по селах взагалі не зачиняли - підпирали камінцем або віником. Під час Голодомору навіть крадіжки були дуже рідкісними - не крали, а просили. Вже вступивши до колгоспів, працюючи за пусті палички - так позначали трудодні - змінилося ставлення до власності. Державні речі вважали нічийними, а привласнення майна на роботі сприймали як компенсацію за недоплачені трудодні. Крадіжки на робочому місці з᾿явилися саме в 30-х роках, їхні наслідки ми відчуваємо і тепер.
Інше негативне явище, яке виникло в 1930-ті - доноси. Вони заохочувалися владою. 12% з виявленого майна давали тому, хто доносив. Тому нерідко доноси були останнім порятунком від смерті - отримати ті 12% і за рахунок цього прожити ще кілька днів. Інколи доносити змушував страх - треба було "стукати" на випередження, щоб не донесли на тебе. Така процедура доносів поступово почала вкорінюватися у суспільство саме з початку 30-х років. До цього процесу залучали дітей. Їх змушували доносити через вчителів. У школі давали завдання написати твір: "Як мої батьки ставляться до радянської влади", "Як мої батьки саботують вступ до колгоспів" або "Як мої батьки переховують хліб". Зразки таких контрольних робіт зберігаються в архіві Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України. Таким чином, ще з дитинства дитину привчали до доносів і підслуховування. Після Голодомору та завершення колективізації з'явилися нові типи людей у селі. Зник селянин, з'явився колгоспник: тракторист, бухгалтер, бригадир, і т. д. Ці нові типи стали поважними людьми на селі. Це керівництво було прислане в район уповноваженими керівниками.
До роботи почали залучати жінок. Як почали святкувати у 1932 році свято 8 березня, так і тепер ми його святкуємо. Щоб привчити дівчат та молодих жінок до нової культури, їх змушували танцювати в церкві. Відомо, що часто з храмів робили клуби. Для того, щоб жінок заохотити до роботи влаштовували для них свята в клубах та їм давали подарунки - наприклад, чоботи. Жінки більше не доглядали за дітьми та старими батьками так, як раніше. Тогочасні приказки говорять: "Приїхало ГПУ, діти сховалися в кропиву". Чоловіки опиралися тому, щоб жінки йшли в колгоспи. Адже їх запишуть як нових робітників, і зерна треба буде здати вдвічі більше. Однак, коли не було чого їсти, то жінка була вимушена йти в колгосп, щоб взяти баланди, а в халяву чобіт покласти дві гнилих картоплини чи буряк для того, щоб прогодувати дітей. Таким чином, вступ до колгоспу був порятунком від голоду.- У цій новій культурі не було місця народним і християнським звичаям та традиціям?
- Голодомор вплинув на весь спектр обрядовості, починаючи з родильної і закінчуючи поховальною. Жінки порушували звичаєву заборону про те, що не можна працювати вагітній жінці. Обряди родин, пострижи, хрестин були заборонені. Жінки намагалися будь-що похрестити новонароджену дитину - їхали навіть в міста за десятки кілометрів для того, щоб похрестити дитину і щоб про то ніхто не знав. Метрики свідомо знищували. Або ж хрестини відбувалися вночі у хаті за закритими вікнами. Мені багато очевидців Голодомору розповідали, що коли у церкві били у дзвони, то вони плакали, бо хотіли дійти до храму, але не мали сил.
Весілля також не відзначали. З᾿явився новий термін - "сходитися" або "складати людей докупи". Бо без обряду вінчання українські селяни шлюб не визнавали, тому й казали, що нові пари не шлюб брали, а сходилися. Весілля було у активістів. Неодмінні атрибути - духова музика, горілка. Якщо раніше весілля відбувалося протягом 3-7 днів зі співаннями пісень, випіканням короваїв та дотриманням інших обрядів, то тепер це перетворилося на звичайну гулянку.
Похорони за традиційним обрядом перестали проводитися саме в 1932-33 роках. Навесні 1933-го, коли почав танути сніг, було страшно ходити вулицями, бо скрізь лежали трупи. Діти, які пережили Голодомор, часто не розуміли і самі себе запитували: чому раніше до покійника ставилися так шанобливо - омивали, відспівували, голосили, справляли поминки - а тепер їхні останки розтягували вуличні пси. Їхню психіку травмувало, коли вони бачили, як збирачі трупів чіпляли тіла гаками, часом навіть живих людей. Їх просили: "Лиши мене, я ще живий". Збирачі відповідали: "А що, мені ще й завтра по тебе їхати?". Збирати трупи - було роботою. За збирання трупів в день можна було отримати шматки хліба чи тарілку баланди.
- Не пам᾿ятаю де, але вичитала думку, що після Голодомору "українські села замовчали" - якщо раніше пісню можна було почути на кожному кроці, то після репресій - лише де-не-де або під час свят.
- В архіві я знайшла красномовний приклад. У 1934 році, коли у колгоспі святкували обжинки - до речі, також нав᾿язане свято - всі мовчки їли за спільним столом. І хтось один почав заспівувати пісню, кілька людей підтягнули... пісню так і не змогли завершити, бо плакали всі, навіть чоловіки. Настільки болючими були спогади про колишнє життя і втрачених у страшних муках родичів.
- Згадуючи побут селян у 80-ті роки, я можу зробити висновок, що чимало відголосків традиційної культури і укладу життя співіснували поруч із соціалістичними цінностями: не повною мірою, але збереглися традиції, також побутувало ставлення до виділеного колгоспом поля як до свого.
- Викорінити все радянській владі не вдалося. Щось спотворили, частину змусили забути, та всього не перекреслили. Етнографи вважають, що якби традиції та уклад життя намагалися знищити у кількох поколіннях, то ми б уже не пам᾿ятали їх. Однак зараз через одне покоління вони відроджуються. Два попередні покоління встигли передати нам пам᾿ять про ті традиції попри всі заборони. Часом це передавалося на генетичному рівні, так само, як і страх навіть згадувати Голод.
- Це правда. Свого часу я ледве допросила, щоб бабуся розповіла мені про життя під час Голоду...
- Вона таким чином оберігала своїх нащадків. Коли моя мама питалася бабусі, чого та не розповідала нічого про Голод, бабуся запитувала у відповідь: "Для чого тобі це знати? До тебе в школі погано ставилися б". Вона була настільки налякана, що навіть мені боялася розповідати. Під час підготовки дисертації, спілкуючись з людьми, що пережили Голодомор, я часто чула від них одні й ті самі питання: "Ой, дитино, а мені нічого не буде за те, що я тобі це розповідаю? Мене не заберуть, не заарештують?". Чому стільки років очевидці мовчали про Голодомор? Тому що їх скував страх, який вони передали наступним поколінням. Вони дотепер бояться. Сьогоднішні покоління українців долають генетичний страх, спричинений Голодомором .
http://censor.net.ua/resonance/313037/s ... ya_stasyuk

[Валентина_Р]

Мій батько розповів про голодомор 1932 року тільки перед своєю смертю. І дуже стисло, буквально кількома словами.
В той час йому було 7 років. Вижили вони, мій батько, дід та бабка, та ще двоє їх дітей тільки тому, що на городі залишився не викопаним буряк. ось ним вони й харчувались до появи нового врожаю. А так все з хати вигорнули, і харчі, і речі. Не забрали маленьку подушечку, бо моя тітка, тоді ще маленька дитина, спала на ній. Про подушечку кажу, щоб зрозуміло було, що з хати винесено було все.
Вже зараз знайшла, що в їхньму селі померло від голоду десь 80 людей. І це - 30 процентів всього населення села.

[RomUA]

Моя бабуся вижила тільки тому, що її батько поїхав на заробітки і привіз продуктів достатьньо, щоб вижити. Ну і всеж таки це була Полтавська область, не самий потерпаючий регіон... Уявляєте? Складно було вижити в самому врожайному регіоні України... От така найкраща радянська влада... "Давайте верньом СССР, самьій справєдлівьій строй в мире!" Ура, товаріщі...

[murrena]

Моя бабуся теж їздила маленькою дівчинкою на заробітки на західну Україну (тоді Польщу), їздила на даху вагону, прям зверху, бо не було грошей на квиток. А у них в селі навіть хтось когось з'їв... Нажаль, вона вже давно померла і розповідала, коли я ще була мала... але то були дуже жахливі часи і цей жах бабуся та й дідусь мені дуже добре передали... Це покоління пережило стільки горя, що нам не осягнути...

[RomUA]

http://video.meta.ua/7097051.video

По поводу видео. Как тема для дисскусии. Отвечают ли все граждане страны за действия своего государства. Или можно считать, что если ты осуждаешь эти действия, то можно спокойно жить дальше и считать свою совесть чистой. Или всетаки просто осуждать мало?

[Mariia]

А мій прадід боровся, я так думаю, бо особисто його навіть не бачила, до останнього. За що, та бидлота заслала його до Сибіру. Де він через 4 роки і помер.
Але я не про те. Хочу написати, як мені майдан допоміг зрозуміти, як я люблю ВСІ національності, які живуть в Україні. У мене і раніше не було ніяких претензій до них, я навіть над цим не заморочувалась. А зараз просто - люблю. Для мене це формула націоналізму. Ви ж подивіться, як усе перемішалось: в аеропорту сидять українці, росіяни, роми, євреї, грузини; перших вбили азербайджанця і білоруса; за нас воюють чеченці і серби; як нас відстоює маленька Литва і поляки. Я їм всім дуже вдячна і щиро їх люблю.

А от Акунін, я думаю, озвучив справжні почуття росіян, про все це
Борис Акунин рассказал, почему он завидует украинцам

Сьогодні о 14:28
Российский писатель Борис Акунин (Григорий Чхартишвили) признался, что завидует украинцам за их нынешний национализм, который невозможен в такой форме в России.

Приводим полностью мнение писателя, которое он опубликовал в своем ЖЖ:

"Несколько дней назад был на концерте группы "Океан Эльзы". Нахожусь под сильным впечатлением. И раздумываю - о непривычном.

Про непривычные мысли потом, сначала о впечатлении. Не от музыки – она была чудесна, но я ее слышал и прежде.

От публики.

Я оказался в большом зале, наполненном людьми в вышиванках. У девушек на головах венки а-ля Наталка Полтавка. Чуть что, все хором кричат "Слава Украине! Героям слава!" и размахивают желто-голубыми флагами. А в конце весь зал вместе с Вакарчуком запел национальный гимн – "Ще не вмерла України і слава, і воля".

Глядя на всё это, я испытывал сильное чувство, природа которого мне стала понятна не сразу, а когда я разобрался, то очень удивился.

Чувство это, оказывается, было лютой завистью. Знаете, как в детстве: сидишь дома с простудой, смотришь в окно, а там все играют во что-то невыносимо интересное, и им там классно. А у тебя температура, из носа течет, горло наждачное, скоро предстоит пить противное молоко с содой и ставить горчичники.

Ведь если у нас большая толпа начнет орать "Слава России!" и размахивать флагами, это будет либо какая-то казенно-патриотическая акция, либо сборище агрессивных ксенофобов. Ну, а представить себе соотечественников, добровольно поющих михалковский гимн про "братских народов союз вековой", я вообще не могу, воображения не хватает.

Примечательно еще и то, что люди на концерте, включая Наталок-Полтавок, по большей части говорили между собой по-русски. Какой-то молодой человек подошел ко мне и сурово сказал: "Об одном прошу: пусть ваш Фандорин в следующем романе не враждует с Правым сектором". Всё это, безусловно, был щирый украинский национализм, однако не этнический, а государственный. И совершенно добровольный – ведь дело происходило не в Киеве, а в Лондоне.

Ветераны нашего сообщества, вероятно, помнят, что года три назад я был в Украине и написал тогда здесь, в блоге, что страны, по-моему, пока не получается – во всяком случае, я не почувствовал и не понял, что такое Украина. Всех местных об этом спрашивал, и никто, даже умные львовские профессора, не смогли мне вывести формулу украинскости.

А сейчас эта формула есть. Видна невооруженным глазом. Называется "национальное возрождение". И спасибо за это украинцы, вероятно, должны сказать Януковичу и Путину, потому что первый спровоцировал Майдан, а второй помог украинцам сплотиться и стать нацией.

Назавидовавшись, я вспомнил, как в августе 1991-го мы тоже ходили с российским триколором, и как это было здорово. Но потом, очень быстро, мы с этим завязали. Фи! Официоз и показуха.

Дальше в моей насквозь либерально-космополитической голове стали ворочаться довольно некомфортные мысли, к Украине отношения уже не имеющие.

Понимаете, я всегда считал современный национализм дикостью, анахронизмом и, хуже того, опасной ересью. Само это слово для меня является аллергеном. Но вот увидел толпу, которая гордится национальным флагом, поет гимн не из-под палки – и при этом никого не проклинает и не ненавидит, а просто радуется - и стало завидно и горько оттого, что в российских реалиях это невозможно.

Однако ведь без такого подъема и единения, наверное, ни черта хорошего в нашей стране не будет?

Ну то есть ясно, что русский, татарский, башкирский, дагестанский и любой другой этнический национализм ведут только к драке и беде. А национализм российский? Не разъединяющий российские этносы, но объединяющий их ради общего дела, всем интересного и для всех важного?

Хочу спросить вас.

Какое это может быть дело? Идеи и предложения у вас имеются? (Только не война, пожалуйста).

Каким должно быть государство, чтобы люди считали его своим? Какой должна стать Россия, чтобы Гребенщиков или Шевчук спели на концерте гимн, и всех не стошнило бы?"

[murrena]

Якось так і виживали...

Liudmyla Leshchuk
3 hrs ·

В Андрушівці Житомирської області під час голодормору голова колгоспу (Сушко) власноруч приховував зерно. Жінка ночами потай пекла хліб, а дітки розносили людям, щоб ті не повмирали з голоду. Ночами. Ховаючись.Щохвилини ризикували життям всі до одного. Серед тих діток був майбутній директор мого татка. Я не можу розказувати цю історію без сліз і закипаючої люті. Навіть прямо зараз. І скільки буду жити - буду переказувати.

[фламинго]

Житомирская область,Романов (в те годы Дзержинск)....Бабушка рассказывала, как перед голодомором, в несколько заходов выносили все из дома .К нашей семье особенно пристально и рьяно "захаживали",т.к. отец бабушки был репрессирован . Заостренными палками прощупывали сено,огород на предмет припрятанных или закопанных мешков с чем-то.
Поля были засеяны пшеницей,но очень хорошо охранялись.Приближающихся просто расстреливали.
Наши родственники-семья двоюродной сестры бабушки, умерла вся...от голода решились на последний шаг,оставались припрятаны какие-то драгоценности,они поехали (не помню куда) и поменяли их на протухшие головы от селедки.По приезду на радостях накормили всю семью (и маленьких детей..) ...умерли от отравления...да и ослабленный организм уже не мог справиться с интоксикацией....
Дедушка рассказывал, как будучи солдатом, конвоировал и всю ночь охранял женщину-людоедку. Она убила одного из своих пятерых детей и накормила им остальных...

[Annoli]

Моя бабуся і одна з її сестер вижили, тому що вночі залізли під вагон поїзда, що зупинився серед поля. Вони на тому полі вночі збирали пожнивні залишки - солому тобто. Сівши на той поїзд втекли до Києва, а вся родина (тільки детей семеро) вмерла від голоду.
За маминою лінією не повмирали від голоду, тому що були засланими до Сибиру. Там від морозу дехто повмирав. До України повернулися трохи пізніше, аби під бомбами пережити Другу світову.

Світла пам ять всім жертвам руського миру!

[Mariia]

Svitlana Zalishchuk

Бабуся Олександра перед смертю написала мені щоденник про своє життя. Багато речей я дізналася з цього зошита вперше вже після її смерті. Зокрема, як наша родина переживала голодомор. Сьогодні запалили свічки пам'яті. Публікую вперше.
------------------------------------------
Дуже важким був для нас 1933 рік. Пам’ятаю, ходили в школу. Поля в 5-ий клас, я – в 3-ий. Голод. Поля кидає школу, йде в лісгосп, там дають їсти, один раз на день – баланду. Не було чого їсти. Їли все: лободу, кропиву, жолуді (ой, які гіркі!), жом, каштани, цвіт акації, кульбабу, мерзлу картоплю.

Врятувала нас корова, яку ми тривали в другій половині хати. Я завжди пам’ятала нашу корівку. В тата навіть були попухли ноги – такі, як валянки. І Мама дуже плакали, бо ноги вже почали тріскатися і текла вода з ран. Але Бог зжалився… Я добре пам’ятаю цю голодовку. Їздила підвода, забирала мертвих людей. На дорозі лежали трупи людей по декілька днів. Спочатку вмирали ще бідніші, ніж ми. Коло нас через три хати жила сім’я, їх називали Іванці. Їх люди обминали. В господаря і господарки цього сімейства замість носів були ями на обличчі. Ця родина із 6 дітьми вмерли всі в хаті й лежали там один біля одного як дрова. Як вони помирали, чи всі одразу, чи поодинці, хто вперед, хто пізніше, ніхто цим не цікавився. Ми, діти, стояли на вулиці й бачили, як їх витягували з хатини й грузили на підводу.

А другого ранку, коли я йшла до школи, то бачила, як на дорозі біля млина лежав чоловік. Мертвий. На цвинтарі паслись коні. Церкву вночі спалили. Казали люди, що це голова сільради Сака лиха запалила. Ми вийшли вночі надвір, повиходили сусіди. Купол церви був високий, і пожежу було видно здаля. Я пам’ятаю добре, що Тато тримали Марусю на руках. Їй було трошки більше, ніж два роки. І коли ми вже зайшли в хату, вона взяла на руки кицьку, яка єдина не виходила дивитися, як горить церква, і сказала: «Ицюню, Ицюню, якби ти бачила, як піпова хата горить!» Довго не вимовляла букву «К».

Активісти села ходили хата в хату, заглядали скрізь, і в горшки, і в глечики, і забирали все, що було їстівного. Одна бригада відходила, інша приходила шукати. Сакалиха вислужувалася: все забирала. У нас було з відро квасолі. Мама висипали її на землю в сінях і посадили нас, дітей, на неї, накривши її рядном. Ми пильно дивилися на тітку й двох дядьків, яі перевертали у хаті все вверх дном. Пішли. А ми раділи, що вони не знайшли. Хоч мама казали, щоб ми не кричали, бо вони можуть ще повернутися.

Пам’ятаю, як Михалко Більшовик – це прізвисько, справжнє прізвище Кравчук, – який жив по нашій вулиці зловив хлопчика з дитячого садка. У нас чомусь називали дитсадок майданом. Михалко поховав жінку й жив із німою донькою Оксаною. Він влітку й взимку не знімав шинелі, у якій повернувся з війни. Він сховав дитину – 3-річного хлопчика – під шинеллю, а потім зарізав, засунув у піч варити у великому казані. Коли няньки схаменулися за дитину, то бгали хата в хату. А ми жили через дві хати від майдану, тобто дитсадка. Під штандартами знайшли дитячу голівку. Я бачила, як витягли з печі казан, і з нього текла біла-біла піна. Це так страшно! Нехай ніколи це не повториться.
https://www.facebook.com/photo.php?fbid ... 425&type=1